Волинь 1943 – Волинська різанина
Частина IV: Точка неповернення
У перших трьох частинах цієї серії ми простежили події, які поступово змінювали Волинь. Ми говорили про розпад імперій, нездійснені надії після польсько-радянської війни, виникнення українського націоналізму та вплив двох окупацій, що після 1939 року зруйнували довоєнний порядок.
Улітку 1943 року цей тривалий процес досяг критичної межі.
Для тисяч мешканців Волині це вже не була суперечка про кордони, політику чи майбутнє Східної Європи.
Це стало боротьбою за життя.
Події липня 1943 року залишаються однією з найболючіших сторінок в історії польсько-українських відносин. Протягом десятиліть вони були предметом суперечок, різних інтерпретацій, замовчування та сильних емоцій.
Проте за історичними дискусіями стоять звичайні люди — селяни, вчителі, священники, діти та цілі родини, які опинилися в самому центрі війни, окупації та міжнаціонального конфлікту.
Метою цього тексту не є перелік найжорстокіших подробиць насильства. Таких описів уже існує чимало.
Натомість ми ставимо інше запитання:
Як сталося, що сусіди почали виступати один проти одного, а Волинь перетворилася на місце однієї з найбільших трагедій цивільного населення в роки Другої світової війни?
Остання спроба порозуміння
На початку липня 1943 року ситуація на Волині вже стрімко погіршувалася. Повідомлення про напади на польське цивільне населення надходили дедалі частіше, а польське підпілля побоювалося ще масштабнішої хвилі насильства.
Попри це, залишалися люди, які вірили, що діалог усе ще можливий.
Представники польського підпілля спробували встановити контакт із керівництвом Української Повстанської Армії (УПА). До складу делегації входили Зигмунт Румель, поручник Кшиштоф Маркевич та Вітольд Добровольський.
Історики досі дискутують щодо точної мети цієї місії. Одні вважають, що йшлося про можливу співпрацю проти окупаційних режимів. Інші наголошують, що головною метою була спроба зупинити зростаюче насильство проти цивільного населення.
Незалежно від деталей, це була спроба знайти шлях до порозуміння в момент, коли події дедалі більше виходили з-під контролю.
Зигмунт Румель був символічною постаттю для такої місії. Він народився на Волині, вільно володів українською мовою та до війни вірив у можливість порозуміння між поляками та українцями.
Переговори так і не відбулися.
Делегати були захоплені й згодом загинули від рук підрозділів УПА.
Для багатьох поляків Волині ця подія стала символом краху останніх надій на мирне вирішення конфлікту.
Через кілька днів регіон опинився перед трагедією набагато більшого масштабу.
11 липня 1943 року (Кривава неділя)
Ранок 11 липня 1943 року розпочався так само, як і багато інших літніх неділь на Волині.
Тривав сезон жнив. Одні люди готувалися до роботи в полі, інші прямували до костелів і церков на недільні богослужіння.
Саме цей день увійшов в історію як Кривава неділя.
Він став найбільшою та найкоординованішою хвилею нападів на польське цивільне населення під час подій на Волині.
Підрозділи УПА, за підтримки частини місцевого населення в окремих районах, одночасно атакували десятки населених пунктів. Більшість дослідників називає щонайменше дев’яносто дев’ять місцевостей, що зазнали нападів цього дня, хоча конкретні цифри можуть відрізнятися залежно від методики підрахунків.
Головною ціллю були цивільні мешканці.
У багатьох випадках атаки відбувалися під час богослужінь, коли люди збиралися у храмах. Найвідомішими стали події в Кисилині, Порицьку, Хринові та Заболотцях, але подібні трагедії відбувалися одночасно в багатьох інших місцях Волині.
Саме тому 11 липня 1943 року часто розглядається як кульмінаційний момент волинських подій.
Не тому, що насильство почалося саме цього дня.
А тому, що саме тоді воно досягло безпрецедентного масштабу.
Масштаб подій та їхні цілі
Історики продовжують дискутувати про багато аспектів подій на Волині — кількість жертв, ступінь централізованого планування та роль окремих командирів.
Проте існує широка згода щодо одного питання.
Йдеться не про серію випадкових локальних конфліктів.
Напади були частиною ширшої кампанії, спрямованої насамперед проти польського цивільного населення регіону.
У документах українського націоналістичного руху та в працях багатьох дослідників неодноразово згадується прагнення створити умови для майбутньої української держави шляхом усунення конкуруючих національних спільнот із територій, які вважалися українськими.
Для звичайних мешканців це мало другорядне значення.
Найважливішим залишалося вижити.
Чутки про нові напади змушували людей залишати свої домівки. Одні шукали захисту у більших містах, інші переїжджали від села до села, намагаючись знайти безпечне місце.
Багато хто такого місця не знаходив.
Осередки самооборони
У відповідь почали виникати місцеві осередки самооборони.
Найвідомішим стало Пшебраже, яке перетворилося на найбільший центр польської самооборони на Волині. Тисячі біженців знайшли там прихисток. Мешканці будували укріплення, організовували патрулі та збирали запаси продовольства й зброї.
Подібні центри виникли також у Гуті Степанській та Засмиках.
Це не були регулярні військові формування, здатні вести масштабні бойові операції.
Їхнім головним завданням був захист мирного населення.
У багатьох випадках саме завдяки самообороні вдалося врятувати сотні й навіть тисячі людей.
Історія Волині — це не лише історія жертв.
Це також історія людей, які в умовах хаосу та розпаду державних структур намагалися захистити свої родини та громади.
Ті, хто обрав людяність
Події на Волині легко сприймати через чорно-білу призму.
Проте реальність була складнішою.
Поруч із тими, хто брав участь у насильстві, були й ті, хто намагався його зупинити.
У численних свідченнях тих, хто вижив, згадуються українські сусіди, які попереджали польські родини про небезпеку. Дехто допомагав утекти. Інші надавали прихисток, їжу або вказували безпечні шляхи.
Ці історії не зменшують масштабу трагедії.
Але вони нагадують, що навіть у найтемніші часи людина зберігає право вибору.
Деякі українці ризикували не лише власним життям, а й безпекою своїх родин.
Дехто заплатив за це найвищу ціну.
Їхні вчинки залишаються важливою частиною історичної пам’яті.
Реакція польського підпілля
Для Армії Крайової та Батальйонів Хлопських події 1943 року означали зміну пріоритетів.
Все більше зусиль спрямовувалося на захист цивільного населення.
Організовувалися загони самооборони, супровід біженців, збір розвідувальної інформації та охорона найбільш уразливих територій.
У міру загострення конфлікту відбувалися також акції відплати проти українських сіл, які вважалися базою підтримки для збройних формувань, причетних до нападів.
Це одна з найболючіших і найсуперечливіших сторінок цієї історії.
Хоча масштаб і характер цих дій відрізнялися від антипольської кампанії УПА, цивільне населення також ставало жертвою насильства у відповідь.
Історію Волині неможливо зрозуміти лише через питання, хто першим розпочав цей цикл насильства.
Не менш важливо зрозуміти, наскільки важко було його зупинити після того, як він уже почався.
Волинь не була кінцем історії
Восени 1943 року багато людей сподівалися, що найгірше вже позаду.
Цього не сталося.
Насильство не зупинилося на межах Волині.
У наступні місяці антипольські акції поширилися на Східну Галичину, зокрема на Львівське, Тернопільське та Станіславівське воєводства.
Одночасно стрімко змінювалася загальна військова ситуація. Червона армія просувалася на захід. Німецькі війська відступали. Усі сторони конфлікту готувалися до нового етапу війни.
Для звичайних людей це означало нові втрати, нові втечі та нову невизначеність.
З’являлися нові жертви.
Нові родини залишали свої домівки.
Нові громади втягувалися в конфлікт.
Волинь не була завершенням цієї історії.
Вона стала початком ширшого розділу, який невдовзі охопив значну частину Східної Європи.
У наступній частині серії ми розглянемо події 1944–1947 років, поширення насильства за межі Волині, акції відплати, повернення радянської влади та довготривалі наслідки цих подій для поляків і українців.
Тому що війни колись закінчуються.
А пам’ять про них залишається набагато довше.
Discover with us:
